24 февр. 2014 г.

Портрет майбутнього Президента України

Стаття опублікована в журналі "Економічний часопис ХХІ" в № 5-6 за 2009 рік, але не втратила своєї актуальності і сьогодні. 
 
Уже відомі прізвища деяких осіб, які офіційно заявили, що братимуть участь у виборах як кандидати на президентську посаду. У цей період дуже важливо осмислити попередній багаторічний досвід виборчих кампаній і виявити хиби, через які українському суспільству не вдалося привести на пост Президента України сильну моральну особистість, творця, а не руйнатора, людину, спроможну брати на себе відповідальність і впроваджувати реформи євроатлантичного формату. Не менш важливо сформувати у свідомості українських громадян образ успішного Президента України, та окреслити риси, які мають бути притаманні справжньому лідеру нашої держави, який очолить процес формування України як Самостійної Соборної держави, що розвивається на християнських засадах і будує євроатлантичну модель розвитку.
Хибні підходи до президентських виборів
Перше. Від часів відновлення незалежності України, тобто з 1991 року, прибічники побудови нашої країни як Християнської Соборної Незалежної Євроатлантичної Держави не спромоглися висунути зі своїх лав єдиного кандидата, який здобув би перемогу на президентських виборах. Так було у 1992 році, коли державницькі національно-патріотичні сили підлаштовувалися під різні кон’юнктурні союзи з представниками комуністично-кадебістської та кланово-бандитської номенклатури. Саме тоді склалася матриця президентської кампанії, яка вибудовувалася за принципом «потрібно обирати менше зло». На практиці це означало, що державники, націонал-патріоти, консерватори-традиціоналісти йшли на союз із представниками комуно-кланових сил, фактично поділяючи позиції комуністичної номенклатури. Саме у 1992 році, коли ми мали найбільш реальний шанс обрати Українського Президента, національно-патріотичним, свідомим державницьким силам не вистачило глузду об’єднатися навколо єдиного кандидата, наприклад В’ячеслава Чорновола. А патріотичний електорат почав набувати таких ознак, як самопоборювання, зрада, розкольницькі дії, продажність. Як наслідок, національні державницькі сили зазнали нищівної поразки в усіх наступних виборчих кампаніях – як президентських, так і парламентських. Результатом хибних дій національно-державницьких сил стало формування в Україні режиму бандократії, за своєю суттю – космополітичного і кланово-олігархічного.
Особливо небезпечною для існування України як держави стала ситуація, що склалася після „помаранчевої революції”, коли об’єднаним силам бандократії вдалося провести на вищі владні посади „вовків в овечих шкурах”. Адже і В.Ющенко, і Ю.Тимошенко (Григян) – це, в принципі, плоть від плоті кучмівського кланового режиму. І сьогодні, після майже п’яти років їх правління практично відновлено в новій редакції основні підвалини режиму Кучми-Кравчука. Недарма ж Ющенко називав Кучму своїм «батьком».
Сьогодні в Україні є вагомі громадські та політичні сили, які сповідують соціально-економічну модель народного капіталізму, основою якої є національна дрібна та середня буржуазія, а метою – будівництво Української Соборної Самостійної Євроатлантичної Держави християнського типу. Ці національно-державницькі сили, а вони займають увесь правий ареал, повинні відмовитися від підтримки чужинських кандидатів у президенти, які фактично представляють загарбницький окупаційний режим в Україні, від практики обирання «меншого зла», від орієнтації на лідерів, які стали популярними через словоблуддя, а не за реальні вчинки. Коли державницькі національні сили діють емоційно, захоплюючись зовнішніми ознаками і не бачачи прихованого зла за яскравими лаштунками, тоді замість Українського Президента євроатлантичного типу на владний олімп сходить представник комуно-кадебістського поріддя, який сповідує космополітичні погляди.
Друге. В Україні дотепер не вироблені об’єктивні критерії оцінки президента та риси його портрету. Не розроблений механізм пошуку кандидата в Президенти України, що здатний вирішувати стратегічні завдання, які постали перед українською нацією та державою. Серед усіх прошарків еліти України та пересічних громадян відсутнє розуміння, що потрібно добирати кандидата на президентську посаду задля вирішення тієї чи іншої генеральної стратегічної мети, яку хоче досягти країна за каденції нового президента. У жодному разі при обранні президента не можна керуватися принципом „оберемо менше зло”. Застосування такого алгоритму веде до загибелі держави.
Виходячи з вище перерахованих підходів, можна сміливо робити висновок, що такі всім відомі персоналії, як Ющенко, Янукович, Яценюк, Тимошенко (Григян), Тягнибок, Гриценко, Симоненко, Литвин, Черновецький, Катеринчук, Коновалюк, Мороз та інші – це штучні сурогатні калькові продукти, своєрідні „гомункулуси”, ім’я яким „легіон”. Жоден із них не в змозі вирішити генеральне геостратегічне завдання – зробити правильний вибір моделі геостратегічного розвитку України, закласти її підвалини.
Третє. В Україні правлячий прошарок, а відтак і широкі верстви суспільства, досі не визначилися, яку геостратегічну модель розвитку обрати – євразійську, позаблоково- ізоляціоністську (нейтральну) чи євроатлантичну. Перш ніж обирати Президента України, більша частина української громади й очільників державної влади мають зробити остаточний геостратегічний вибір одного із трьох зазначених варіантів розвитку. Реалізації обраної моделі повинно бути підпорядковано як Програму дій президента, так і вибір самого президента.
Три геостратегічні моделі розвитку: вибір для України
Євразійська модель розвитку утверджує наддержавні, патерналістські тенденції з боку Росії стосовно України. Для цієї моделі характерний кланово-корпоративний режим державно-монополістичного капіталізму залежного компрадорського типу, що формує двополюсну соціальну структуру суспільства: 3–4% дуже багатих і 75% бідних. Це модель карнавального народу, де відсутній середній клас, а дрібна та середня національна буржуазія – слабка і позбавлена українського стрижня. Практичним виявом реалізації цієї моделі може стати формування Євразійської конфедерації з центром у Москві. За такого варіанту Україні разом із Казахстаном та Білоруссю відводитимуться другорядні позиції. Функціонування в рамках Євразійської конфедерації для трьох названих країн згодом призведе до одного наслідку – втрати державності та перетворення на російські домініони.
Позаблоково-ізоляціоністська (нейтральна) модель розвитку передусім передбачає „опору на власні сили”. Однак чи в змозі ми зберегти українську державу та національну ідентичність, керуючись таким генеральним базовим принципом, коли, з одного боку – весь світ глобалізується і розмиваються кордони, а з другого – точиться дедалі запекліше протиборство між різними цивілізаційними системами за стратегічний геоекономічний та геополітичний простір. Євроатлантична система сьогодні розширила свої межі, відчинивши двері країнам Східної та Центральної Європи. НАТО і ЄС присутні на західному, південному та фактично північному (тут від названих міжнародних організацій нас відділяє лише Білорусь) кордонах України. До того ж не можна забувати, що наша держава є важливим елементом Балто-Чорноморської осі, а країни, розташовані на її північній та південній частинах, уже набули членства в НАТО. Досі поза Альянсом залишаються лише чотири держави, що належать до середньої та південної частин Балто-Чорномор’я, а саме: Україна, Білорусь, Молдова і Грузія. Таким чином, євроатлантичний простір у вигляді НАТО та ЄС достатньо широко огорнув Україну. Водночас, на сході від нас розташована Росія, яка персоніфікує себе як центр євразійської цивілізації. По суті, Москва реанімує дуже небезпечний геном „Росія – третій Рим, а четвертому не бути”. А ми фактично опинилися у «сірій зоні» між двома потужними світовими геополітичними системами – євроатлантичною і євразійською. Рано чи пізно ці дві системи розірвуть Україну на частини по лінії Дніпра. Таке вже не раз траплялось в історії України, достатньо зробити простий ретроспективний аналіз, щоб у цьому пересвідчитися.
З економічної точки зору, нейтралітет для нас є утопічною моделлю, оскільки передбачає або безпекові гарантії з боку великих держав, або опертя на власні сили. Очікувати, що великі держави нам нададуть реальні гарантії безпеки, немає підстав. Якщо ж орієнтуватися на розбудову власної системи безпеки, то на розвиток оборони, армії та ВПК доведеться витратити щонайменше 50% річного обсягу ВВП. У нинішньому вимірі це становить 400 млрд. грн., або $50 млрд. Зрозуміло, що такого навантаження український народ не витримає.
Євроатлантична модель – третій можливий шлях розвитку України, що передбачає її вступ до НАТО та ЄС. Зазначимо, що посткомуністичні й пострадянські країни протягом останнього десятиліття докладали неймовірних зусиль, аби домогтися повноправного членства в Північноатлантичному альянсі. Чому ж держави Центральної та Східної Європи активно прагнули приєднатися до НАТО і подавали заяви на вступ? Причина єдина і досить зрозуміла: Організація Північноатлантичного договору надає країнам-членам значні переваги. По-перше, у разі агресивного нападу на одну з країн Альянсу члени Організації автоматично стають на її захист і виступають у збройній формі проти агресора. По-друге, в НАТО всі питання вирішуються консенсусом. Якщо хоч одна країна заперечує проти якогось рішення – воно не приймається. По-третє, членство в Альянсі гарантує країні не тільки національну, військово-політичну, а й економічну безпеку. По-четверте, це суттєва економія на власних військових витратах. Приєднання України до НАТО створить сприятливі умови для активного залучення інвестицій з країн-членів. Найбільшою мірою зацікавлений в євроатлантичній інтеграції середній клас країни, оскільки він найсильніше потерпає від нестабільності та непередбачуваності, а НАТО – це формат стійкого розвитку. У соціально-економічному плані євроатлантична модель передбачає формування потужного середнього класу (75% населення країни), основою якого є дрібна та середня національна буржуазія.
Залежно від обраної геостратегічної моделі розвитку потрібно визначати портрет майбутнього Президента України: ті риси, які він обов’язково мусить мати, і ті, які за жодних обставин не повинні бути йому притаманні.
Четверте. Вибори Президента України не можна віддавати на відкуп людям похилого віку, які становлять у нас найактивніший сегмент електоральної бази і зазвичай голосують за кволого, невизначеного, трусливого, корумпованого президента-перевертня. Кількість пенсіонерів у нашій країні сягає 13,4 млн. осіб. Це майже 38% усіх виборців України, і значна їх частина схиблена на комуністичних стереотипах та бажанні отримати хоч якісь гроші та продуктові пайки за свій голос. В умовах дикунського кланово-корпоративного капіталізму відбулася мутація колишнього „хомосоветікуса” на „Шарикова-Швондера”. Через продажність і пасивність значної частини українських громадян у керма держави опиняються такі ж самі президенти. Як кажуть, кожний народ заслуговує на такого президента, яким є сам.
Таким чином, щоб вивести Україну на шлях успішного розвитку, необхідно починати будувати євроатлантичну модель. Реалізувати такий складний геостратегічний проект може Президент, який за своїми переконаннями є євроатлантистом, готовим до впровадження в Україні низки системних реформ.
Критерії оцінки та риси портрету Президента України
Щоб спрямувати свою діяльність на побудову Євроатлантичної Соборної Самостійної Української Держави християнського типу, майбутній президент повинен відповідати певним духовним, моральним, політичним та психологічним параметрам.
Головні моменти: Президент України повинен бути, по-перше, взірцем для української громади, оскільки він уособлює суть української держави, формує та втілює у життя її геостратегічний вибір, по-друге, виразником і апологетом соціально-економічної моделі народного капіталізму, яка є основою євроатлантичної моделі розвитку.
Президенту України мають бути притаманні такі риси:
1. Вік від 45 до 65 років.
2. Міцне фізичне і психічне здоров’я (здорове потаємне „я”, що складається із базових потреб, мрій, планів, прихованих цілей, психологічних установок, комплексів тощо).
3. Високий рівень інтелекту.
4. Сповідання традиційних християнських цінностей.
5. Чесність, емоційна стійкість.
6. Упевненість у собі, честолюбство, прагнення до успіху, енергійність, працездатність.
7. Скромний спосіб життя, внутрішня органічна відраза до розкоші, відсутність у характері епікурейства та шкідливих звичок (паління, вживання алкогольних напоїв, полюбляння музики у стилі звукової какофонії та азартних ігор на гроші).
8. Уміння слухати людей і спілкуватися з пересічними українцями.
9. Здатність співстраждати та жити інтересами українського народу, української нації.
10. Широка, відкрита до змін свідомість, прагнення до постійного вдосконалення, вміння протистояти невдачам, визнавати помилки й гідно виправляти їх.
11. Відраза від надмірної особистої безпеки (оточення себе охоронцями, технічними засобами безпеки тощо).
12. Визнання і дотримання сімейних цінностей.
13. Безпартійність, припинення членства в партії.
14. Успішний досвід діяльності й управління людьми, системний виробничий та інформаційний інтелект.
15. Уміння заохочувати персонал до справи і здійснювати справедливу критику, залучати до роботи однодумців, створювати колективні продукти, слухати й прислухатися, приймати рішення на базі різних точок зору.
16. Володіння навичками ефективно розподіляти завдання та керувати часом.
17. Готовність провести люстрацію й очистити суспільство.
Основними цінностями та життєвим кредо Президента України мають бути: Бог, Сім’я, Нація, Держава.
Президент України повинен бути:
 націоналістом-державником, євроатлантистом, правим традиціоналістом;
 системним менеджером;
 самостійним при прийнятті рішень;
 арбітром (стояти над сутичкою, бути координатором);
 організатором-прагматиком, професіоналом високого рівня;
 креативною особистістю, а не руйнатором;
 новатором;
 лідером і керівником – одночасно в одній іпостасі;
 стратегом, який володіє тактикою для реалізації перспективних програм.
Українському суспільству потрібен президент-стайєр (а не спринтер), який міг би здійснити «забіг на довгу дистанцію», тобто провести в Україні системні, глибокі трансформації.
Для Президента України неприпустимо:
 мати комплекс клептоманії та схильність до корупції;
 бути судимим, сексуально розбещеним, збоченцем, дотримуватися нетрадиційної орієнтації;
 мати синдром «ляльки» (залежати від «любих друзів», дружини, родичів та ін.);
 дотримуватися принципів кумівства, сватівства, трайбалізму при вирішенні професійних і кадрових питань;
 мати обмежений світогляд хуторянського типу, для якого характерна замкнутість, образливість, мстивість, заздрісність, комплекс меншовартості;
 бути брехливим та підступним;
 мати комплекс „бонапартизму” і „нарцисизму”;
 бути банкіром або мати „комплекс лихваря”;
 належати до агентури КДБ;
 бути конформістом, ревізіоністом, опортуністом.
Риси, які не можуть бути притаманні Президенту України:
 надмірна підозрілість, хибна переконаність у тому, що якщо ти шахрай, то всі навколо схожі на тебе (це призводить до насилля та контролю за особистим життям суспільства і введення поліцейських інституцій, які обмежують свободу людини);
 невір’я у здібності своїх підлеглих;
 незнання потреб та інтересів людей;
 розмиті особисті цінності;
 зупинений саморозвиток;
 низька здатність формувати креативні непідконтрольні групи.
Сьогодні, напередодні виборів нового Президента Української держави, в суспільстві необхідно розгорнути загальнонаціональну дискусію з цього питання, тобто започаткувати своєрідні „оглядини”. Кандидата в президенти, який відповідатиме всім переліченим вище критеріям, необхідно шукати всією Україною. Якщо не намалювати у суспільній свідомості комплексний портрет президента, здатного вивести Україну на шлях цивілізованого євроатлантичного розвитку, то буде неможливо висунути кандидатуру, яка відповідатиме стратегічним завданням української нації. Тому пріоритетним напрямом діяльності державницьких національно-патріотичних консервативних (традиціоналістських) сил на сучасному етапі має стати об’єднання зусиль для того, щоб віднайти нарешті кандидата, який більш-менш відповідає вищевикладеним завданням та параметрам і який не буде „меншим злом”, а стане першим Українським Президентом Української держави, що веде свій родовід щонайменше від 1650 року, тобто від часів Богдана Хмельницького. Саме тоді Україна була сформована як європейська самостійна держава християнського типу.
Отже, для вирішення генерального геостратегічного завдання – побудови Євроатлантичної Самостійної Соборної Української Держави християнського типу – нам потрібний успішний президент, який стоїть на позиціях добра, а не зла.

http://soskin.info/ea/2009/5-6/20093.html

1 комментарий:

Unknown комментирует...

Каким боком кругом Христианство и бог.Вы хотите видеть в Украине гражданское общество или религиозную секту? Будете кругом приплетать религию, получите дурачков с промытыми мозгами, вместо граждан умеющих мыслить критично.